Вечір фотокарток. Я немаю тьму-тьмущу знімків, які кажуть за тебе: «ось твоя дружба, ось перше кохання, а ось, ти граєшся з цуценям, який робить тебе безмежно щасливим». Бери, на! Мої знімки вони дещо про інше: мала, з батьками, трохи доросліша, доросла, з колежанкою, сама, з ... Ось фотокартка у відбитті вуличного дзеркала і ти не один. Ти з ... Можна було б дописати це заповітне «з тим-то», а ще можна торкнутися теми моєї сміливості, але мені не вистачає сміливості це зробити. Спробую конвертувати в слова те, що я бачу. Біля мене стоїть дівчина років двадцяти, або тридцяти двох, або ж двадцяти п'яти, чи все ж її вік це «скільки-то там». Так, ну шось виходить... Щоб надати читкій обрис потрібні ще слова, а мої слова ... вони сухі, різкі і незграбні, але я продовжую... Колір волосся чорний, майже нічний. Очі темні, майже нічні. Вальне обличя не блищить привітанням, але тобі ці світлі вітання як би і непотрібні, бо ти все одно поруч, біля, близько. І ось у цій фотокартці, яка не може похвалитися якістю та оригінальністю композиції, ти милуєшся задоволеним, щасливим відображенням себе/не себе у весняно-літньому місті мостів, нескінченних вулиць та угорських ласощів... Таким чином, ти повертаєшься в той момент, коли тримаєш в руках фотоапарат і натискаєш на «зробити знімок», а думки вже губляться і мені під силу сказати лише те, що таких знімків повинно бути дуже-дуже мало. Щоб ці фотокартки не змушували сумуууууувати, саме так тягнеться час «уууууууу», коли ти не такий як на знімку, коли ти не з тим, хто на знімку, коли ти хочеш «повторити» або «повернутися». Тут варто було б поставити крапку. Або ж три крапки ... Але я не люблю ставити крапки. Тут поставлю. А тут ні